Системний дерибан

Саме ця стаття, разом із «Відповідальністю інтелектуалів», у 1967 році зробила Хомського знаменитим не тільки як лінгвіста, але і як політичну постать в інтелектуальному середовищі. Якщо абстрагуватися від конкретних обставин того часу – загальні твердження, висловленні у наведеній нижче статті, не менш, ніж сорок років тому, актуальні й у наш час, коли під іншими приводами, проте дуже подібним чином відбувається війна в Іраку, є загроза війни в Ірані, й уже на пам’яті молодих людей нового покоління відбулося бомбардування всіма «прогресивними країнами» колишньої Югославії.

Ноам Хомський
Про опір

Через кілька тижнів після демонстрацій у Вашингтоні [1967] я все ще намагаюся зібрати докупи свої враження про тиждень, якісний вимір якого важко осягнути чи виразити. Можливо, деякі особисті роздуми можуть принести користь іншим людям, які поділяють мій інстинктивний несмак до активізму, але не самі підходять до небажаної, проте майже неминучої кризи.

Для багатьох учасників Вашингтонських демонстрацій останні символізували перехід «від незгоди до опору». Я повернуся до цього гасла та його значення, проте я б хотів на самому початку прояснити, що я вважаю його не тільки точним у тому, що стосується настрою демонстрацій, але й, за умови належного тлумачення, правильним для нинішнього стану протестів проти війни [у В’єтнамі]. Такий протест має динаміку, якій неможливо опиратися. Можна почати з написання статей та виголошення промов, з участі у створенні, в багато способів, атмосфери занепокоєння й обурення. Нечисленні сміливці звернуться до прямої дії, відмовляючись поводитися так, як поводилися «добропорядні німці» [за гітлеризму], яких усі ми навчилися зневажати.

Дехто буде змушений прийти до цього рішення, коли їх призвано на військову службу. Незгодні з загальною політикою сенатори, письменники й інтелектуали стежитимуть, як молоді люди відмовляються служити у Збройних Силах, брати участь у війні, яку вони зневажають. А потім що? Чи можуть ті, хто пише та промовляє проти війни, заспокоїтися на тому, що вони не закликали й не підтримували опір призову, а просто допомогли створити клімат громадської думки, за якого будь-яка пристойна людина відмовлятиметься брати участь у злощасній війні? Це дуже сумнівний погляд.

Не дуже легко також спостерігати з безпечної позиції, коли інших примушують до похмурого та болючого кроку. Справа в тому, що більшість із 1000 повісток, переданих до Департаменту юстиції 20 жовтня, надійшли від людей, що можуть уникнути військової служби, але наполягли на тому, щоб розділити долю менш привілейованих. Таким чином коло опору розширюється.

І зовсім окремо: неможливо не бачити, що тією мірою, якою ти обмежуєш свій протест, тією мірою, якою ти не здійснюєш дії, які можеш здійснити – ти приймаєш на себе роль співучасника в тому, що чинить уряд. Дехто діятиме, усвідомивши це, поставивши перед собою моральне питання, якого не може уникнути жодна людина, що має совість.

16 жовтня я слухав, як Говард Зінн пояснював, чому йому соромно бути американцем. Я бачив, як кількасот молодих людей (дехто з них – мої студенти) прийняли тяжке рішення, перед яким не повинна поставати жодна молода людина: розірвали свої призовні квитки. Тиждень закінчився наступного понеділка, тихим обговоренням у Гарварді, під час якого я чув оцінки необхідної потужності ядерної бомби, потрібної для того, щоб «усунути» Північний В’єтнам («дехто буде цим обурений але…»; «жоден цивільний посадовець в уряді про це не каже, наскільки я знаю»; «не будемо використовувати такі емоційні слова, як ‘знищення’» і т.д.), та слухав чільного експерта з радянських питань, який пояснював, як люди у Кремлі дуже уважно стежать за тим, чи можуть досягти успіху рухи за національне визволення, і якщо так, то вони підтримуватимуть їх по цілому світу. (Якщо ти спробуєш зазначити такому експертові, що в такому разі, якщо люди в Кремлі раціональні, то вони напевне вже зараз підтримають десятки таких воєн, оскільки так вони можуть малим коштом підірвати військову міць Америки та розірвати наше суспільство на шмаття – тобі скажуть, що ти не розумієш російську душу.)

Вихідні, в які пройшли Демонстрації за мир у Вашинготі, залишили у мене яскраві та сильні, проте незрозуміли за своїми наслідками враження. Основний спогад – це сама сцена десятків тисяч молодих людей, які стоять довкола того, що вони вважають – я мушу додати, що я з ними згоден – найбільш мерзотним заклад на цій землі, та вимагають, щоб воно припинило спричиняти нещастя та руйнування.

Десятки тисяч молодих людей. Це мені важко осягнути. Шкода, але це правда: абсолютна більшість тих, хто кричить від жаху перед тим, що відбувається – це молоді люди, молоді люди, яких б’ють, коли вони обстоюють свої позиції, молоді люди, які мають вирішувати: йти до в’язниці або вигнання – чи воювати у мерзотній війні. Вони мають постати перед цим рішенням на самоті, або ж майже на самоті. Нам слід запитати себе, чому це так.

Чому, наприклад, сенатор Менсфіл відчуває «сором за образ, який вони створили цій країні», й не відчуває сорому за образ, який створили цій країні установою, якій протистоять ці молоді люди, установою, якою керує розумна, м’яка та виразно розумна людина, що може спокійно свідчити перед Конгресом, що кількість зброї, виділеної на війну у В’єтнамі, перевищила сукупну кількість зброї, яку мали Німеччина й Італія у Другій Світовій війні?

Чому сенатор Менсфілд може промовляти гучними фразами про тих, хто не підкоряється «законному ладу», маючи на увазі маленьку групу демонстрантів, а не дев’яносто з чимось відповідальних людей у стінах Сенату, які з повним усвідомленням стежать за тим, як Держава, якій вони служать, відверто, нахабно порушує прямі вимоги Хартії ООН – найвищого закону землі? Він прекрасно знає, що перед вторгненням до В’єтнаму не було збройного нападу на жодну державу. Врешті, саме сенатор Менсфілд доповів нам, що «коли на початку 1965 почалося різке зростання американських військових зусиль, оціночно лише 400 солдатів Північного В’єтнаму перебували поміж ворожих сил Півдня, які тоді налічували 140000 осіб»; і саме зі звіту Менсфілда ми дізнаємося, що на той час у Південному В’єтнамі вже перебували 34000 американських солдатів, на порушення нашого «урочистого зобов’язання», прийнятого в Женеві в 1954 році.

Можна продовжувати. Після перших Міжнародних днів протесту в жовтні 1965 року сенатор Менсфілд розкритикував «відчуття повної безвідповідальності», яке показали демонстранти. Ані тоді, ані відтоді він не мав чого сказати про «відчуття повної безвідповідальності», яке продемонстрували сам сенатор Менсфілд та інші, які тихо стоять поруч і голосують за асигнування на війну, поки міста та села Північного В’єтнаму цілком нищаться, поки мільйони біженців на Півдні вимушені залишити свої домівки через американське бомбардування. Він не має чого сказати про моральні стандарти або повагу до міжнародного права тих, хто дозволив цю трагедію.

Я говорю про сенатора Менсілда саме тому, що він не є ура-патріотом, який хоче, щоб Америка панувала над світом – він радше американський інтелектуал у найкращому розумінні цього терміну, науковець і розумна людина – саме така людина, яка є жахом нашого часу. Можливо, це суто особиста реакція – але коли я дивлюся на те, що відбувається в нашій країні, найбільше мене жахає не Куртіс ЛеМей, із його бадьорим запевненням, що ми забомбуємо всіх назад до кам’яного віку – а радше спокійні висновки політологів щодо того, скільки саме сили необхідно, щоб досягти наших цілей, або яка саме форма правління у В’єтнамі буде прийнятною для нас. Мене жахає відсторонення і холоднокровність, із якими ми розглядаємо й обговорюємо нестерпну трагедію. Всі ми знаємо, що якби Росія або Китай були винні в тому, що ми зробили у В’єтнамі, ми б тут вибухали від морального обурення цими жахливими злочинами.

У плануванні Вашингтонських демонстрацій був, на мою думку, один серйозний прорахунок. Очікували, що після маршу на Пентагон відбудеться кілька промов, і що ті, хто хоче взяти участь в акції громадянської непокори, потім відокремляться від натовпу та пройдуть до Пентагону – кількасот ярдів через відкритий простір. Я раніше вирішив не брати участь у громадянській непокорі, й не знаю точно, що планувалося. Кожен мусить усвідомити, що в таких справах дуже важко відрізнити раціоналізацію від раціональності. Я відчував, що перші масові акти громадянської непокори мали б бути визначені більш конкретно, більш виразно на підтримку тих, хто відмовляється служити у В’єтнамі, на кого неминуче впаде справжній тягар незгоди. Цінуючи точку зору тих, хто бажав виразити свою ненависть до війни біль прямо, я не був переконаний, що громадянська непокора в Пентагоні матиме або значення, або ефект.

У будь-якому разі, те, що сталося насправді, досить сильно відрізнялося від того, чого всі очікували. Кілька тисяч людей зібралися слухати промови, проте більшість протестантів пішли прямо до Пентагону: дехто – тому що вони схилялися до прямої дії, а багато хто тому, що їх просто затягнув натовп. Зі сцени для промовців, на якій я стояв, було важко визначити, що саме відбувалося біля Пентагону. Все, що ми бачили – це рух натовпу. Зі свідчень інших людей я розумію, що протестанти пройшли крізь лінію військ і навколо нею, зайнявши позицію на сходах Пентагону й залишившись там.

Незабаром стало очевидно, що кільком організаторам маршу та групі переважно людей середнього віку, які зібралися навколо них, не слід залишатися на сцені для промовців, поки самі демонстранти, переважно зовсім молоді, перебували біля Пентагону. (Я пригадую, що біля сцени я бачив Роберта Лоуелла, Дуайта Макдональда, Монсеньйора Райса, Сідні Ленса, Бенджаміна Спока та його дружину, Дегмара Вілсона, Дональда Кейліша.) Девід Деллінджер запронував, щоб ми спробували наблизитися до Пентагону. Ми знайшли місце, ще не заблоковане демонстрантами, та підійшли до лінії військових, які стояли за кілька метрів від будівлі. Деллінджер сказав, щоб ті з нас, хто ще не виступав на мітингу, поговорили безпосередньо з солдатами через маленьку переносну звукову систему. Відтоді мої спогади доволі фрагментарні. Говорив Монсеньйор Райс, а потім я. Поки я говорив, лінія солдат просунулася, пройшовши повз мене – досить незвичайне відчуття. Я не пригадую, що саме я казав. Суть полягала в тому, я думаю, що ми тут через те, що не хочемо, аби солдати вбивали, і щоб їх убивали – але я пригадую, що те, як я це викладав, здавалося дурним і недоречним.

Солдати, які просувалися вперед, частково розсіяли маленьку групу, яка прийшла з Деллінджером. Ті з нас, хто залишився позаду лінії військових, перегрупувалися, й почав говорити доктор Спок. Майже одразу звідкись виринула інша лінія солдат – цього разу щільний це був щільний стрій, із гвинтівками в руках, і вони повільно просувалися вперед. Ми сіли на землю. Як я згадував раніше, я не мав наміру брати участі у жодних актах громадянської непокори – до тієї миті. Але коли гротескний організм почав поволі наближатися – ще більш гротескний від того, що його клітинами були окремі живі люди – стало очевидно: не можна дозволити цій речі наказувати тобі, що ти робитимеш.

Тоді мене й заарештував державний виконавець: офіційно - за перешкоджання солдатам. Слід додати, що солдати, наскільки я бачив (а бачив я недалеко) здавалися засмученими всім тим, що відбувається, й поводилися настільки м’яко, наскільки це можливо, коли тобі наказують (я гадаю, це був наказ) штовхати та бити дубинками пасивних, тихих людей, котрі відмовляються рухатися. Державні ж виконавці, як і можна передбачити, поводилися зовсім по-іншому. Вони нагадували мені поліцейських, яких я бачив у в’язниці в Джексоні, штат Міссісіпі, кілька літ тому, котрі сміялися, коли старий чоловік показував нам закривавлену саморобну пов’язку на нозі, намагаючись описати нам, як його побила поліція.

У Вашингтоні найбільше дісталося від рук державних виконавців молодим хлопцям і дівчатам – особливо хлопцям із довгим волоссям. Здавалося, ніщо не спонувало держвиконавців до садизму настільки, як довге волосся у хлопця. І все ж, хоча я й бачив кілька актів насильства з боку держвиконавців, їхня поведінка, здається, значною мірою вар’ювалася від байдужості до дрібного паскудства. Наприклад, нас годину чи дві протримали в поліцейському фургоні з замкненими дверима й лише з кількома дірками для вентиляції – не можна поводитися надто уважно з такими злісними злочинцями.

У в’язниці, де ми переночували, та після звільнення я чув багато історій, і я відчуваю, що вони справжні, про сміливість молодих людей, багатьох із яких доволі сильно налякав тероризм з боку поліції, що почався пізно ввечері, коли телеоператори та більшість представників преси пішли. Вони годину за годиною тихо сиділи в холодній ночі; багатьох із них штурхали, били та протягували крізь лінії поліцейських.

Я також чув історії, які мене засмучують, про провокації стосовно військових з боку демонстрантів – зазвичай, здається, стосовно тих, хто не йшов у передніх рядах. Звичайно, це виправдати не можна. Солдати – невільні інструменти терору; ми ж не звинувачуємо й не нападаємо на дубинку, якою когось побили до смерті. Солдати – також люди, зі своїми почуттями, до яких також можна, мабуть, апелювати. Насправді є гідні довіри свідчення про те, що один солдат, а може троє чи четверо, відмовилися підкорятися наказам і були поміщені під арешт.

Солдати, врешті, перебувають значною мірою в тій самій позиції, що й ті, хто опирається призову. Якщо вони підкоряються наказам – їх брутально критикують за те, що вони роблять; якщо не підкоряються – наслідки для таких осіб дуже жорстокі. Вони перебувають у такому становищі, що заслуговують на співчуття, а не на жорстке ставлення. Але ми повинні зберігати відчуття співмірності в цій справі. Усе, що я бачив або чув, вказує на те, що демонстранти відіграли лише незначну роль у початку насильства, яке сталося.

Аргумент, що опір війні повинен залишатися виключно ненасильницьким, здається мені нездоланним. Насильство як тактика – абсурд. Ніхто не може змагатися за рівнем насильства з Урядом, і вдавання до насильства, яке достеменно закінчиться поразкою, просто відлякую та відчужує тих, кого можна залучити, та ще більше заохочує ідеологів та адміністраторів до силових репресій.

Більш того, ми сподіваємося, що ті, хто бере участь у ненасильницькому опорі, самі стануть людьми, більш гідними захоплення. Неможливо не вражатись особистими якостями тих, хто виховався в русі за громадянські права. Попри інші досягнення, рух за громадянські права зробив неоціненний внесок в американське суспільство, змінивши життя та характери тих, хто брав у ньому участь. Можливо, програма принципового, ненасильницького опору може зробити те саме для багатьох інших в особливих обставинах, перед якими ми стоїмо сьогодні. Можливо, це врятує країну від жахливого майбутнього, від іще одного поколінню людей, які вважають розумним обговорювати бомбування Північного В’єтнаму як питання тактики чи ефективності витрати на це коштів.

переклад: Артем Чапай

перепощено з lj chapeye