Мюррей Букчін: Децентралізація та самодостатність
Артем Чапай, 4/08/2008
Це продовження статті Мюррея Букчіна (1921-2006) про самостійне порядкування простими людьми свого життя. Розрахована вона радше на людей, які вже в темі – й можливо, по ходу виникнуть деякі запитання. Власне, майже всі їх сам Букчін уже згадує на початку статті “Значення конфедералізму“.
Уявлення, що начебто те, що існує зараз, повинно існувати обов’язково — це та кислота, що роз’їдає будь-яке мислення на перспективу (про це свідчить і тенденція серед радикалів, що з’явилась останнім часом, підтримувати “ринковий соціалізм” замість того, щоб брати до уваги поразки як ринкової економіки, так і державного соціалізму). Без сумніву, нам доведеться імпортувати каву для тих, кому потрібно трохи допінгу за сніданком, або екзотичні метали для тих, хто хоче, щоб їхні продукти служили довше, ніж те сміття одноразового вжитку, яке свідомо виробляє нинішня економіка. Але, з огляду на відверту ірраціональність скупчення десятків мільйонів людей у перенаселених, задушливих міських поясах — чи такий уже необхідний нинішній непомірний міжнародний поділ праці для того, щоб задовольнити людські потреби? Чи він утворився для забезпечення непомірних прибутків для транснаціональних корпорацій?
Чи повинні ми ігнорувати екологічні наслідки пограбування ресурсів Третього Світу, божевільного зав’язання сучасного економічного життя на регіонах, багатих на нафту, продукти переробки якої містять речовини, що забруднюють повітря, та канцерогени? Ігнорувати той факт, що наша “глобальна економіка” є наслідком зростання промислової бюрократії та ринкової економіки, що діє за принципом “розростайся чи здохни” – це неймовірна близькозорість.
Навряд чи необхідно доводити здорові екологічні причини для досягнення певної міри самодостатності. Більшість людей, яким не байдуже довкілля, знають, що масовий національний та міжнародний розподіл праці — це величезне марнотратство, у буквальному значенні цього слова. Надмірний поділ праці не тільки викликає надлишок організації у вигляді величезної бюрократії та непомірної витрати ресурсів на перевезення матеріалів на великі відстані. Такий поділ також зменшує можливості для ефективної переробки відходів, уникнення забруднення (джерелом якого можуть бути щільно концентровані промислові та міські центри) та розумного використання місцевої або регіональної сировини.
З іншого боку, не можна не зважати на те, що відносно самодостатні спільноти, в яких сільське господарство та промисловість служать конкретним мережам конфедерацій спільнот, збільшують можливості та стимули для окремих людей та дозволяють виховати більш різносторонні особистості з виразним почуттям свого “я” та своїх можливостей. Давньогрецький ідеал багатостороннього громадянина в багатосторонньому середовищі (який знову з’явився в утопічних працях Шарля Фур’є) плекали ще анархісти та соціалісти минулого століття.
Можливості людини присвятити свою продуктивну діяльність різним завданням упродовж робочого тижня (а в ідеальному суспільстві Фур’є — упродовж дня) вважається вирішальним чинником для подолання розподілу між ручною та інтелектуальною працею, подолання різниці в статусах, яку спричинив значний розподіл праці, та урізноманітнення досвіду кожної людини завдяки вільній зміні праці: то промислової, то творчої й художньої, то вирощування їжі.
Таким чином, самодостатність спричиняє більше багатство людини, посиленої різноманітним досвідом, уміннями та заохоченнями. На жаль, це бачення сьогодні втратили багато людей лівого спрямування та екологів, змістивши свою позицію до прагматичного ліберазізму та трагічно забуваючи про власне минуле.
Я вважаю, що ми не повинні забувати про те, що значить жити в екологічний спосіб, а не просто дотримуватися здорової екологічної практики. Величезна кількість підручників, які вчать нас, як зберігати, їсти та купувати “екологічно відповідально” – це лише замінник для більш основоположної потреби поміркувати, що значить думати — так, мислити — й жити екологічно в повному розумінні цього терміну.
Тож я сказав би, що ті ж органічні городи — це більше, ніж добра форма господарства та добре джерело поживних речовин. Передусім це спосіб долучитися до природної мережі харчування, особисто вирощуючи саме те, що людина споживає, та повертаючи до природного середовища те, що ти у нього забираєш.
Таким чином, їжа стає більш ніж формою матеріального споживання. Земля, яку ти обробляєш, живі істоти, котрі ти вирощуєш і споживаєш, компост, який ти готуєш — усе це поєднується в екологічному середовищі, яке живить як тіло, так і дух, загоструючи твою чутливість до нелюдського та людського світу довкола.
У мене часто викликають зачудування ревні “спіритуалісти”, багато з яких або пасивно споглядають начебто “природні” пейзажі, або присвячують себе всіляким ритуалам, магії чи язичницьким божествам (або поєднують усе це), але не розуміють, що одна з найбільш властивих людям діяльностей — а саме вирощування ї;і — може зробити більше для зростання екологічної свідомості (та й духовності, якщо бажаєте), ніж усі співи та мантри в ім’я екологічного спіритуалізму, разом узяті.
Такі докорінні зміни, як зникнення національної держави та заміна її безпосередньою демократією не відбуваються у психологічному вакуумі, за якого змінюється тільки політична структура. Я заперечив Джеремі Брекеру, що в суспільстві, яке радикальним чином іде до децентралізованої, безпосередньої демократії, на засадах спільноти й екології, люди просто-на-просто не є настільки безвідповідальними, щоб дозволити забруднення вод річки Гудзон.
Децентралізація, безпосередня демократія участі та наголос на цінностях спільноти слід розглядати в сукупності — і саме так я розглядав їх у баченні, яке обстоюю вже понад тридцять років. Ця “сукупність” включає в себе не тільки нову політики, алей нову політичну культуру, з новим способом мислення та відчуття, та новими стосунками між людьми, включно з тим, як ми ставимося до світу природи. Такі слова, як “політика” та “громадянство”, визначаються по-новому, з багатими значеннями, яких вони набули в минулому, та з переосмисленням для теперішнього.
Неважко показати — крок за кроком — як міжнародний поділ праці можна значно зменшити за допомогою використання місцевих і регіональних ресурсів, з застосуванням екологічних технологій, повернення споживання до розумних (власне, здорових) меж, та з наголосом на якісні продукти, що живуть і служать довго (а не є одноразовим сміттям).
На жаль, найдетальніший перелік таких можливостей, який я частково зібрав і оцінив у статті 1965-го року “До технології визволення”, написаний надто давно й недоступний нинішньому поколінню екологічно орієнтованих людей. Власне, в тій статті я також робив наголос на місцевій інтеграції та на потребі взамозв’язку ресурсів екологічно орієнтованих спільнот. Адже децентралізовані спільноти залежні одна від одної.
Далі буде…
Переклад з англійської, на правах копілефт:
Артем Чапай
(2 голосів, середня оцінка: 3.00 з 5)
Loading ...
Ні. І те, що це не так, дуже легко довести – не існує територіальної чи економічної спільноти (тобто села чи компанії), яка б одночасно
а) була б економічно успішною
б) була б здебільшого самодостатньою
в) активно приймала участь хоча б в інформаційному житті більшого світу
Просто технологія (для марксистів – виробничі відносини та матеріально-технічна база) до цього рівня ще не доросла.
Сподіваюсь своїми скромними зусиллями допхати її до потрібного рівня ще за свого життя.
Це одна з найбільших дурниць, яку я читав. Він, що, так прагне повернутись в 9-11 сторіччя? Нагадую – регулярний голод (з голодними смертями), жодної технології (бо зараз будь-що технологічне вимагає кооперації зусиль буквально по всій земній кулі), жодних ліків. І жодних лікарів.
Хто цього хоче – запропонуйте своїм жінкам-дівчатам народжувати в холодному брудному сараї без медичної допомоги. Перед цим раджу написати заповіт.
Будь-яка продуктивність (починаючи з вирощування тієї ж їжі) вимагає спеціалізації. А спеціалізація вимагає коммунікації (транспорт) і торгівлю.
Відповідно, доки ми не навчимось виробляти все потрібне, від буханки хліба до гвинтика до компа з інтернетом у власному сараї, вищевикладене буде лише безвідповідальним маренням.
4 серпня, 2008 о 15:56мені здається, що ти вириваєш речі із контексту.
по-перше, він говорить про _зміну_ діяльності упродовж тижня.
по-друге, ідеться не про села, а радше про містечка тіпо Коломиї чи Ірпіні. він там називає якісь свої, у штаті Нью-Йорк – у кінці цієї статті та на початку попередньої.
він не марксист, власне. він не проти технології.
продуктивність вимагає спеціалізації – але передусім серед мешканців регіону. все-таки “блінчікі із новой зєландіі свєжиє” це понти. вони, звісно, можуть бути дешеві. ну скажімо не з нової зеландії а з китаю – але за рахунок пограбування китайців (як зарплата, так і природні ресурси – про це багато в Но Лого від Наомі Кляйн) і зайвих витрат на перевезення того, що є також і тут. тіпо китайські джинси дешевші за місцеві – та бо там платять народу від 13 центів на годину, і напіввійськова сістєма.
власне, ми вміємо виробляти все потрібне. може, менше – але не менше, ніж потрібно. зараз реально дохуя марнотратства в країнах першого світу, за рахунок напіврабства деяких людей в третьому.
власне якшо читав я у себе в книжці на прикладі кави писав: чувак за 50 кг отримужє стільки, за скільки ти тут купиш 100 г.
4 серпня, 2008 о 16:10а технології треба розвивати. і про це кажуть усі від Кропоткіна і до Букчіна
річ ше й у тому, ЯК їх використовувати та в ЧИЇХ вони руках…
якшо не виривати окремий абзац з контексту – Букчін мудро пише.
4 серпня, 2008 о 16:13власне почитай першу частину, на яку я дав лінк:
http://derybanu.net/2008/07/25/myurrey-bukchin-znachennya-konfederalizmu/
там є більшість заперечень, які ти висловив або хотів висловити – і далі ше будуть заперечення проти цих заперечень, окрім тих, які вже зроблено тут
Артем Чапай:
Це добре, якщо ти вже достатньо багатий, щоб втрачати час на переключення. Наприклад, я можу (теоретично) зараз кинути роботу і поїхати на дачу сапати картоплю або крити альтанку цинком.
Але кожна така зміна – це втрата часу на зміну контексту (а часто і на пересування своєї п’ятої точки).
Що, всі настільки багаті щоб так розтринькувати час?
І взагалі, про економію масштабу (economy of scale) ти в курсі?
Нема різниці для цього питання.
Ні. Кожен регіон не може собі дозволити будувати напівпровідниковий фаб, вартістю в сотню мілліардів долларів. В Україні, наприклад, немає жодного. Тому мікросхем тут не виробляють.
А “банани з Буркіна-Фасо”? Чи кожному регіону терміново треба вирощувати банани, ківі і інтернет-стартапи?
Кого грабували японці, коли захопили своїми автомобілями американський ринок? Кого грабують виробники мікросхем продаючи їх за копійки?
Давай спрочатку зі своїми розберемось, а вже потім будемо “допомагати братнім народам”?
Ні, не можемо. Нікель ти де візьмеш? А нафту/газ? А масову розробку ПЗ? А передові наукові дослідження? Кожній країні по великому адронному коллайдеру і по проекту ІТЕР?
Так, дофіга. Але, якщо ти подивишся на історію в масштабі від 30 років (покоління) і більше, то ситуація покращується з кожною ітерацією.
Ну так давай забабахай афігєнний бізнес – заробиш купу грошей та побудуєш комунізм в окремо взятій області? Звичайно, якщо твоя гіпотеза про несуттєву вартість всього ланцюжка доставки та продажу справедлива.
Ну, а якщо несправедлива – і цей ланцюг оптимальний за даних умов розвитку технологій, транспорту і відносин, то ніфіга з такого бізнесу не вийде.
Технології завжди в руках розумних людей. Незалежно від того, що вважають інші
4 серпня, 2008 о 16:59загалом, ти просто доводиш ідею до абсурду
так можна будь-яку спаплюжити.
он він у першому ж реченні пише шо ясєн хуй шо каву чи рідкісні метали (чи напівпровідники) можна й імпортувати.
а то шо зі своїми спочатку -це ж ясєн пєрєц, тим і займаємося мірою того шо нас пару десятків осіб, в т.ч. цим сайтом
)
техніка-то завжди в руках розумних людей, але іноді муділ;)
4 серпня, 2008 о 23:39і ващє щодо “в чиїх руках” я мав на увазі структурно, а не за характером і розумом конкретних людей.
4 серпня, 2008 о 23:40А до якої аудиторії звертається автор?
Візьмемо, наприклад, виробництво джинсів у Китаї. До робітників-китайців, які погоджуються працювати за маленьку з/п?
До постачальників, яким вигідніше возити здалека товари?
До споживачів, яким також вигідніше купувати дешеву китайську продукцію?
Було б добре, якби ті ж самі
джинси шилися в Україні і при цьому коштували б дешевше ніж китайські. Але українець за таку платню шити їх не погодиться. А китайці погоджуються.
Так, нерівність є. А який є вихід з подібної ситуації?
5 серпня, 2008 о 12:21Я наразі бачу лише один – китайці згуртовуються і відмовляються працювати за малу платню. І тоді або на їх місце за ту ж платню приходять тайландці, або розпочинається виробництво в Україні, але джинси коштуватимуть набагато дорожче. Перший варіант виглядає більш ймовірно.
chapeye:
Довести ідею до абсурду – один з лише двох засобів перевірити її. При чому кращий, бо другий – це реалізувати її на практиці (і отримати граблями по лобу)
Чапай, коли ти пройдешся по списку потрібних речей, то виявиш, що все, що зараз привозиться – вигідніше саме привозити.
А якщо ти знайдеш те, що дешевше виробляти на місці – у тебе в руках буде чудова бізнес-ідея, зможеш шукати людей, які її реалізують.
Я теж мав на увазі “структурне”. В руках муділ буває лише кнопка, а не техніка. Техніку, починаючи з першої кам’яної сокири, контролюють саме розумні люди.
Тому, якщо ти вважаєш що в конкретному випадку техніка саме у муділ – подивись уважніше, швидше за все ти чогось важливого не помічаєш.
5 серпня, 2008 о 13:15