Системний дерибан

Іммануїл Валлерстайн - один з найбільш відомих у світі соціологів. Є одним з розробників аналізу світ-систем. Між іншим, його аналітичні статті про поточні події двічі на місяць можна читати ось тут.

Наразі - стаття Валлерстайна, написана 2002 року. В першій частині, наведеній тут - дуже повчальний і імхо доволі песимістичний аналіз народних рухів. Хто пам’ятає - чимось нагадує книжку, написану опозиціонером Гольдманом (чи як його - той проти кого мусило завжди бути у п’ятихвилинках ненависті) у “1984″ Оруелла. Подібність “соціальних” і “національних” (або ж “лівих” і “правих”) рухів. Боротьба в обох між державниками й індивідуалістами. Перемога державників. І до чого зводяться дії одних і інших після приходу до влади…

Нові бунти проти системи

Іммануїл Валлерстайн

Я створив у 1970-х роках термін «антисистемний рух», щоб мати формулювання для об’єднання двох історично й аналітично різних і, багато в чому, протилежних видів народних рухів – тих, які називалися «соціальними», й тих, які були «національними». Соціальні рухи розумілися передусім як соціалістичні партії та профспілки; вони прагнуть розвитку класової боротьби у кожній державі проти буржуазії чи роботодавців. Національні рухи – це ті, які борються за створення національної держави, або через поєднання окремих політичних одиниць, які вважаються частиною однієї нації (як, наприклад, в Італії), або відокремлюючись від держав, які певною нацією вважаються імперіями та гнобителями (наприклад, колонії в Азії й Африці).

Обидва типи рухів виникли в якості значних, бюрократичних структур у другій половині дев’ятнадцятого століття та посилились із часом. Обидва вони, загалом, приписували своїм цілям пріоритет над будь-якою іншою політичною метою – й особливо над цілями свого національного чи соціального супротивника. Часто наслідком цього було гостре взаємне засудження. Два типи рідко співпрацювали між собою в політичному плані, а якщо й робили це, то розглядали таку співпрацю як тимчасову тактику, а не ґрунтовний союз. Тим не менш, історія цих рухів від 1850 по 1970 виявляє ряд спільних рис.

 

1. Більшість соціалістичних і націоналістичних рухів не раз проголошували себе «революційними», тобто стверджували, що вони борються за докорінні зміни соціальних стосунків. Правда, обидва типи зазвичай мали свої франції, часом як окремі організації, котрі аргументували на користь більш поміркованого підходу й тому уникали революційної риторики. Але загалом кажучи, на початку – а часто й упродовж багатьох десятиліть – влада вважала всі ці рухи, навіть у їхніх м’якших формах, загрозою своєї стабільності чи навіть і самому виживанню своїх політичних структур.

2. По-друге, від самого початку обидва варіанти були доволі слабкими в політичному плані й мусили несамовито боротися просто за виживання. Їх репресували чи оголошували поза законом їхні уряди, їхніх лідерів заарештовували, а їхні члени часто потерпали від систематичного насильства з боку держави чи приватних сил. Багато початкових версій цих рухів було повністю знищено.

3. По-третє, за останні три десятиліття дев’ятнадцятого століття обидва типи рухів пройшли через ряд паралельних дебатів стосовно стратегії, в ході яких «державно-орієнтовані» учасники виступали проти тих, хто вважав державу ворогом за замовчанням і натомість обстоював наголос на особистій зміні. В соціальному руху це був дебат між марксистами й анархістами, а в національному – дебат між політичними та культурними націоналістами.

4. Історично в цих дебатах – і це четверта подібність – отримала повальну перемогу «державно-орієнтована» позиція. Вирішальним аргументом в обох випадках стало твердження, що безпосереднє джерело реальної влади перебуває в державному апараті, та що будь-які спроби ігнорувати його центральну політичну позицію приречені на поразку, оскільки держава послідовно придушуватиме будь-які поривання до анархізму чи до культурного націоналізму. Наприкінці дев’ятнадцятого століття ці групи проголосили так звану двокрокову стратегію: спершу здобути владу всередині державної структури; потім змінити світ. Це стосувалося як соціальних, так і національних рухів.

5. П’ята спільна риса менш очевидна, але не менш реальна. Соціалістичні рухи часто включали до своїх аргументів націоналістичну риторику, а націоналістичний дискурс часто мав соціальну складову. Наслідком цього стало більше змішування двох позицій, ніж це будь-коли визнавали їхні прихильники. Не раз відзначали, що соціалістичні рухи в Європі часто діяли як джерело національної інтеграції ефективніше, ніж консерватори чи сама держава; а комуністичні партії, що прийшли до влади в Китаї, В’єтнамі та на Кубі, виразно служили як національно-визвольні рухи. На це було дві причини. По-перше, процес мобілізації змусив обидві групи намагатися залучити до своїх таборів усе ширші верстви населення, й розширення риторики дуже в цьому допомагало. Але по-друге, лідери обох рухів підсвідомо розуміли, що вони мали в існуючій системі спільного ворога – і що, таким чином, вони мали один з одним більше спільного, ніж моли собі дозволити визнати в публічних промовах.

6. Процеси народної мобілізації, розгорнуті цими двома видами рухів, були по суті дуже подібними. Обидва типи в більшості країн розпочинали як маленькі групи, які часто складалися зі жменьки інтелектуалів і невеличкої кількості активістів з інших верств. Ті, що досягали успіху – досягали його тому, що спромоглися довгі освітні й організаційні кампанії забезпечити собі базу в народі, у концентричних колах активістів, симпатиків і пасивних прихильників. Коли зовнішнє коло прихильників виростало достатньо, щоб активісти та бойові елементи могли діяти, за виразом Мао Цзедуна, як риба у воді – рухи ставали серйозними претендентами на політичну владу. Звичайно, ми мусимо також зазначити, що групи, які називали себе «соціал-демократичними», як правило, були сильними в державах, розташованих у центральних зонах світової економіки, тоді як ті, котрі себе описували як національно-визвольні рухи, зазвичай процвітали в напівпериферійних і периферійних зонах. Останнє значною мірою стосується й комуністичних партій. Причина цього видається очевидною. Групи у слабших зонах бачили, що боротьба за рівність залежить від їхньої спроможності вирвати контроль над державними структурами у імперських сил, незалежно від того, чи ті здійснювали пряме правління, чи непряме. Групи в центральних зонах уже перебували в сильних державах. Для того, щоб здійснювати поступ у своїй боротьбі за рівність, вони потребували вирвати владу у власних панівних верств. Але саме тому, що ці держави були сильними та багатими, повстання було тактикою з малою ймовірністю успіху, й ці партії використовували електоральний шлях.
7. Сьома спільна риса полягає в тому, що обидва рухи потерпали від несумісності «революції» та «реформ» як основних видів зміни. В обох рухах велися нескінченні суперечки довкола цього питання – але в обох випадках врешті виявлялося, що вони ґрунтувалися на хибному розумінні дійсності. Революціонери на практиці були не такими вже й революціонерами, а реформісти – не завжди реформістами. Безперечно, різниця між цими двома підходами ставала все більш невиразною з ходом політичної траєкторії рухів. Революціонери змушені були робити багато поступок заради виживання. Реформісти дізнавалися, що гіпотетичні законні шляхи зміни часто на практиці було міцно заблоковано, та що прорив крізь бар’єри вимагає сили, або принаймні погрози вдатися до сили. Так звані революційні рухи звичайно приходили до влади внаслідок воєнного знищення існуючої влади, а не через власні повстанські здібності. Як казали більшовики, в Росії в 1917 прці «влада лежала на вулицях». Закріпившись, рухи намагалися залишитися при владі, незалежно від того, як вони до неї дісталися; це часто вимагало віддати в жертву як войовничість, так і солідарність зі своїми союзниками в інших країнах. Народна підтримка таких рухів на початку була однаковою незалежно від того, чи перемогли вони силою зброї, чи в ході виборів – однакові вуличні святкування супроводжували їхній прихід до влади після тривалого періоду боротьби.
8. І нарешті, обидва рухи мали проблему зі здійсненням своєї стратегії двох кроків. Після того, як «першу стадію» було виконано й вони приходили до влади, їхні послідовники очікували, що вони виконають обіцянку щодо другої стадії – перетворенні світу. Але вони відкривали, якщо не знали цього раніше, що держава влада була більш обмеженою, ніж вони вважали. Кожна держава обмежена тим фактом, що вона є частиною міждержавної системи, в якій суверенітет жодної країни не є абсолютним. Яим довше вони залишалися при владі, тим більше, здавалося, відкладали здійснення своїх обіцянок; кадри активного мобілізаційного руху ставали функціонерами правлячої сторони. Змінювалося їхнє соціальне становище, а отже, з неминучістю, й індивідуальна психологія. В тій чи іншій формі в кожній державі, де якийсь рух приходив до влади, виникало те, що в Радянському Союзі називали номенклатурою – привілейована каста вищих посадовців, які мають більшу владу та більше реальнее багатство, ніж решта населення. Водночас, звичайним працівникам приписували пахать ще тяжче й віддавати в жертву все більше в ім’я національного розвитку. Активістська, профспілкова тактика, що була хлібом щоденним соціального руху, ставала «контр-революційною», її дуже несхвалювали й зазвичай придушували, як тільки діставалися до влади.

(частина 2)

Переклад: Артем Чапай


цей переклад: вільне використання та передрук.