Системний дерибан

 

 

 

Іммануїл Валлерстайн – один з найбільш відомих у світі соціологів. Є одним з розробників аналізу світ-систем.

Між іншим, його аналітичні статті про поточні події двічі на місяць можна читати ось тут.

Наразі – стаття Валлерстайна, написана 2002 року. У другій частині, наведеній тут – про розвиток антисистемних рухів аж дотепер, про їхню відмінність від попередніх, які, як ми бачили з першої частини, світ не змінили.

Іммануїл Валлерстайн

Нові бунти проти системи
частина 2

частина 1

Аналіз світової ситуації в 1960х показує, як ці два види рухів мають іще більш подібний вигляд, ніж будь-коли. У більшості країн вони завершили «стадію один» стратегії двох кроків, прийшовши до влади практично скрізь. Комуністичні партії панували у третині світу, від Ельби до Ялу; національно-визвольні рухи були при владі в Азії й Африці, популістські рухи – в Латинській Америці, а соціал-демократичні рухи або їхні двоюрідні брати – в більшості пан-європейського світу, принаймні періодично. Однак вони не змінили світ.

 

1968 і потім  Саме поєднання вищезгаданих чинників лежало за основною рисою світової революції 1968 року. Революціонери мали різні місцеві вимоги, проте майже скрізь поділяли два основоположних аргументи. Передусім, вони протистояли як гегемонії Сполучених Штатів, так і змові в цій гегемонії з боку Радянського Союзу. По-друге, вони засуджували “старих лівих” як «не частину розв’язку, а частину проблеми». Ця друга спільна риса постала з масового розчарування народних прихильників традиційних антисистемних рухів у зв’язку з їхніми фактичними діями при владі.

Країни, в яких вони діяли, таки зазнали певної кількості реформ – зазвичай у них було певне зростання в галузі освіти й охорони здоров’я та гарантії працевлаштування. Але значна нерівність залишилася. Відчужена праця за зарплату не зникла; навпаки, вона поширилась, оскільки більший відсоток людей працював саме на таких умовах. Відбулося незначне, або жодного, розширення реальної демократичної участі, чи то на урядовому рівні, чи то на робочому рівні; а часто відбувалося ще й навпаки. На міжнародному рівні ці країни, як правило, відігравали в світ-системі дуже подібну роль до тієї, яку вони відігравали раніше. Так, Куба була країною-експортером цукру до революції, й залишалася такою опісля, принаймні до розпаду Радянського Союзу.

Коротко кажучи, змінилося недостатньо. Несправедливості могли трішки змінитися, проте вони були такими ж реальними та, зазвичай, такими ж значними. Рухи, що перебували при владі, закликали населення цих країн до терплячості, оскільки історія – на їхньому боці. Але їхній терпець уривався.

Висновок, який зробило населення світу з фактичної діяльності класичних антисистемних рухів рухів при владі, був негативним. Вони припинили вірити, що ці партії принесуть славне майбутнє або більш рівний світ, і більше не надавали їм легітимності; а втративши впевненість у рухах, вони перестали вірити також і в державу як механізм зміни. Це не означало, що широкі верстви населення більше не голосуватимуть за такі партії на виборах – але таке голосування стало захисним, голосуванням за менше з зол, а не ствердженням ідеології чи очікувань.

Від маоїзму до Порто Алегре

Тим не менш, від 1968 року відбувалася пауза заради пошуку кращого виду антисистемного руху – такого, який справді вів би до більш демократичного, рівного світу. Існувало чотири різних види спроб зробити це, деякі серед яких тривають досі.

Першою був буйний розквіт різноманітних маоїзмів. З 1960-х і приблизно середини 1970-х років виникло багато різних, конкурентних рухів, зазвичай маленьких, але часом і вражаюче великих, які заявляли про свій маоїзм; під цим вони розуміли, що їх певним чином надихав приклад Культурної революції в Китаї. По суті, вони стверджували, що “старі ліві” провалилися, бо вони не проповідували чисте вчення революції, яке ці групи тепер пропонували. Але всі ці рухи закінчилися пшиком, із двох причин. По-перше, вони їдко сварилися між собою щодо того, чим було чисте вчення – а тому швидко ставали малесенькими, відокремленими групами на кшталт сект; або ж, якщо вони були дуже великими, як в Індії, вони еволюціонували в новіші версії рухів на кшталт “старих лівих”. По-друге, і це більш докорінна причина, зі смертю Мао Цзедуна маоїзм розпався в Китаї, й джерело їхнього натхнення зникло. Сьогодні жодного такого руху, який мав би хоч якесь значення, більше не існує.

Другим, більш тривким різновидом претендента на антисистемний статус були нові соціальні рухи – «зелені» й інші захисники довкілля, фемініст(к)и, кампанії расових або етнічних «меншин», таких як чорні у Сполучених Штатах чи бери (араби) у Франції. Ці рухи заявляли про свою давню історію, але насправді вони або вперше стали відомими в 1970-х, або заново виникли тоді в оновленій та більш войовничій формі. Крім того, вони були сильнішими у пан-європейському світі, ніж в інших частинах світ-системи. Їхні спільні риси полягали передусім у різкому запереченні стратегії двох кроків “старих лівих”, їхньої внутрішньої ієрархії та їхніх пріоритетів – а саме, думки, що потреби жінок, «меншин» і довкілля  були вторинними і до них слід звертатися «після революції». Й по-друге, ці нові рухи ставились із великою підозрою до держави й орієнтованих на державу діях.

До початку 1980-х років усі ці нові рухи внутрішньо поділилися на тих, кого німецькі зелені називали «фунді» та «реало». Це виявилося повторним дебатом «революціонерів проти реформістів», який уже відбувся на початку двадцятого століння. Наслідком стало те, що «фунді» в кожному випадку програли й більшою чи меншою мірою зникли. Переможні «реало» все більше набували вигляду свого роду соціал-демократичних партій, не надто відмінних від класичного різновиду, хоча й із більшою мірою риторики про екологію, сексизм, расизм або всі три з них.

Сьогодні ці рухи продовжують мати значення в певних країнах, але вони видаються не набагато більш антисистемними, ніж рухи “старих лівих” – особливо тому, що одним з уроків, вивчених “старими лівими” після 1968 року, полягав у тому, що й вони повинні ввібрати до своєї програмних тверджень стурбованість екологією, тендером, сексуальним вибором і расизмом.

Третім типом претендента на антисистемний статус стали організації з захисту прав людини. Звичайно, деякі з них, такі як Міжнародна Амністія, існували й до 1968 року, але загалом вони стали значною політичною силою тільки в 1980-х, чому допомогло прийняття президентом США Джимі Картером термінології прав людини у стосунках із Центральною Америкою, та підписання в 1975 році Гельсінського Договору стосовно комуністичних держав східної та центральної Європи. І те, й інше надало легітимності з боку істеблішменту численним організаціям, які тепер займалися громадянськими правами. В 1990-х роках зосередження ЗМІ на етнічних чистках, особливо в Руанді та на Балканах, призвело до значного громадського обговорення цих питань.

Організації з прав людини стверджували, що вони промовляють від імені «громадянського суспільства». Сам цей термін вказує на стратегію: громадянське суспільство за визначенням не є державою. Це поняття запозичене з розрізнення дев’ятнадцятого століття мі «легальною країною» та «реальною країною» – між тими, хто перебуває при владі, та тими, хто представляє народні почуття – ставлячи запитання: як громадянське суспільство може заповнити прірву між собою та державою? Як воно може досягти контролю над державою, або змусити державу відображати свої цінності? Це розрізнення, схоже, передбачає, що на даний час державу контролюють маленькі привілейовані групки, тоді як «громадянське суспільство» складається з просвітленого населення в цілому.

Ці організації мали вплив, змусивши деякі держави – можливо, й усі – схилити свою політику в напрямі справ, які стосуються прав людини; але в процесі цього організації стали більшою мірою придатками держав, ніж їхніми опонентами і, в цілому, навряд чи видаються дуже антисистемними. Вони стали «неурядовими організаціями», NGO, розміщеними в центральних зонах, однак прагнучи впроваджувати свою політику на периферії, де їх часто розглядають як агентів своїх держав, а не їхніх критиків. У будь-якому разі, ці організації рідко мобілізували масову підтримку, розраховуючи радше на свої можливості використовувати владу та становище своїх елітних активістів у центрі.

Четвертим і найбільш нещодавнім варіантом стали так звані антиглобалістські рухи – позначення, яке застосовують не стільки самі ці рухи, скільки їхні опоненти. Використання цього терміну засобами масової інформації практично не зустрічається до повідомлень про протести в Сіетлі на зустрічі СОТ у 1999 році. «Глобалізація», як риторика неоліберальних захисників вільної торгівлі товарами та капіталом, упродовж 1990-х стала, звичайно, потужною силою. Її фокусом у ЗМІ був Світовий економічний форум у Давосі, а його інституційне здійснення забезпечував Вашингтонський Консенсус, політика МВФ та посилення СОТ.

Зустріч у Сіетлі мала стати ключовим моментом у розширенні ролі СОТ, і значні протести, які фактично перешкодили проведенню зустрічі, застали багатьох зненацька. До складу демонстрантів входило багато мешканців Північної Америки, які прийшли від “старих лівих”, профспілок, нових рухів та анархістських груп. Справді, сам факт, що Американська федерація праці була готова діяти на одному боці з групами з захисту довкілля у такій войовничій акції, був чимось новим, особливо для США.

Після Сіетлу, постійні серії демонстрацій по цілому світу проти міжурядових зустрічей, натхненних неоліберальним порядком денним, призвели, своєю чергою, до створення Світового соціального форуму, перші зустрічі якого було проведено в Порто Алегре у Бразилії. На другу зустріч у 2002 році приїхало понад 50000 делегатів від понад тисячі організацій. Відтоді відбувся ряд регіональних зустрічей на підготовку до Світового соціального форуму-2003

Характеристики цього нового претендента на роль антисистемного руху – доволі відмінні від характеристик попередніх спроб. Передусім, Світовий соціальний форум прагне об’єднати всі попередні типи – “старих лівих”, нові рухи, установи з захисту прав людини, та інших, яких нелегко віднести до цих категорій – та включає групи, організовані суто на місцевому, регіональному, національному та наднаціональному рівнях. Підґрунтям для участі є спільна мета – боротьба проти соціальних хвороб, які є наслідком неолібералізму – та взаємна повага до безпосередніх пріоритетів одне одного.

Що важливо, Світовий соціальний форум прагне об’єднати рухи Півночі та Півдня в єдиній структурі. Єдиним гаслом, наразі, є «Інший світ можливий». Ще більш дивно: Світовий соціальний форум прагне зробити це без створення всеохопної надструктури. На даний час він має лише міжнародний координаційний комітет, близько п’ятдесяти осіб, які представляють ряд рухів і географічних місцевостей.

Хоча було певне бурчання з боку рухів “старих лівих”, що Світовий соціальний форум є фасадом для реформізму – наразі скарги були мінімальними. Ті, хто бурчить, ставлять форум під питання; вони ще не засуджують. Звичайно, всі визнають, що такий рівень успіху ґрунтувався на повному відкиданні неолібералізму як ідеології й інституційної практики.

Багато хто стверджував, що для Світового соціального форуму життєво необхідно йти до обстоювання чіткішої, більш позитивної програми. Чи зможе він це зробити і все ж зберегти той самий рівень єдності та відсутність всеохопної (неминуче ієрархічної) структури – велике запитання наступного десятиліття.

Завершення

Переклад: Артем Чапай

цей переклад: вільне використання та передрук.