Системний дерибан

Представляємо завершення статті живого класика соціології. Частина 1, Частина 2 - див. раніше. 

 Якщо, як я доводив в іншому місці, сучасна світ-система перебуває в стані структурної кризи, й ми увійшли до «переходної доби» – доби розгалуження та хаосу –

то очевидно, що питання, які постають перед антисистемними рухами, постають зовсім по-іншому, ніж у дев’ятнадцятому та в більшу частину двадцятого століння. Стратегія двох кроків, орієнтована на державу, більше не підходить, що пояснює й незручність, із якою більшість існуючих спадкоємців давніх антисистемних організацій викладають довготривалі або безпосередні політичні цілі. Ті нечисленні з них, які намагаються це зробити, натикаються на скептицизм з боку тих, від кого вони сподівалися на прихильність; або, що ще гірше – із байдужістю.

Такий перехідний період має дві характеристики, що домінують над самою ідеєю антисистемної стратегії. Перша з них – що люди при владі більше не намагатимуться зберегти існуючу систему (яка все одно приречена на самознищення); натомість, вони намагатимуться зробити так, щоб перехід призвів до створення нової системи, котра відтворить найгірші риси існуючої – її ієрархію, привілеї та нерівності. Можливо, вони ще не використовують мову, яка відображує занепад існуючих структур, але вони впроваджують стратегію, що ґрунтується на таких припущеннях. Звичайно, їхній табір не об’єднаний, як це демонструє конфлікт між так званими правоцентристськими «традиціоналістами» й ультраправими мілітаристами. Але вони щосил намагаються здобути підримку для змін, які не будуть змінами, для нової системи, яка буде настільки ж поганою – або ще гіршою – ніж теперішня.

Друга основоположна риса полягає в тому, що період системного переходу – це період глибокої непевності, за якого неможливо знати, яким буде кінцевий результат. Історія – ні на чиєму боці. Кожен із нас може впливати на майбутнє, але ми не знаємо і не можемо знати, як діятимуть інші, щоб також на нього вплинути. Основна структура Світового соціального форуму відображує цю дилему – та підкреслює її.

Стратегічні міркування

Тому

стратегія перехідного періоду повинна включати в себе чотири складники – кожен з яких легше назвати, ніж здійснити.

 

Перший – це процес постійного, відкритого обговорення щодо переходу та наслідків, на які ми сподіваємося. Це ніколи не було простим, і історичні антисистемні рухи ніколи не могли дуже добре впоратися з цим.  Але сьогодні атмосфера більш сприятлива, ніж була будь-коли, й завдання залишається нагальним і неминучим – підкреслюючи в цій кон’юнктурі роль інтелектуалів. Структура Світового соціального форуму заохочує такі обговорення; побачимо, чи може від зберегти таку відкритість.

Другий складник має бути самоочевидним: антисистемний рух не може нехтувати короткотерміновими оборонними діями, включно з виборчими діями. Населення світу живе в теперішньому часі, і треба звертатися до його безпосередніх потреб. Будь-який рух, який нехтує ними, приречений втратити широку пасивну підтримку, необхідну для довготермінового успіху. Але мотиви та виправдання для захисних дій повинні полягати не в лікування системи, яка зазнає поразки, а в запобіганні негативним ефектам, погіршенню в короткій перспективі. Це цілком відмінно у психологічному та політичному плані.

Третім складником має бути встановлення тимчасових, середньотермінових цілей, які, як видається, штовхають нас у правильному напрямку. Я сказав би, що одна з найкорисніших – по суті, в політичному плані, у психологічному плані – це спроба руху до вибіркового, але все ширшого виключення зі сфери товарів.

Cьогодні ми постали перед фронтом неоліберальних спроб перетворити на товар те, що раніше рідко або й ніколи не підлягало продажу – людське тіло, вода, лікарні. Ми повинні не тільки протистояти цьому, але й рухатись у протилежному напрямі. Цілі галузі промисловості, особливо ті, які занепадають, повинні припинити бути товаром. Це не значить, що їх має бути «націоналізовано» – що переважно є просто іншою версією отоварювання. Це означає, що нам слід створити структури, діючи на ринку, метою якою є здійснення функцій і виживання, а не прибуток. Це можна зробити, як ми знаємо з історії університетів і лікарень – не всіх, але найкращих. Чому така логіка неможлива для тих же сталеливарних фабрик, яким погрожує переміщення?

І нарешті, нам треба розвинути сутнісне значення наших довготермінових наголосів, якими я вважаю: світ, який був би відносно демократичним і відносно рівним. Я кажу «відносно», бо це реалістично. Завжди існуватимуть провалля – але немає жодної причини, чому вони мають бути широкими, жорсткими або спадковими.

Це те, що колись називали соціалізмом, чи навіть комунізмом? Можливо – але може й ні. Це приводить нас назад до суті суперечки.

Нам треба припинити робити припущення про те, яким саме буде краще (не досконале) суспільство. Ми повинні обговорювати його, окреслювати його, експериментувати з альтернативними структурами, щоб здійснювати його; й ми повинні робити це водночас зі здійсненням перших трьох частин програми, призначеної для хаотичного світу, що перебуває у стані системної зміни.

А якщо ця програма недостатня – а ймовірно, так і є – тоді сама ця недостатність має бути частиною обговорення, що є першим пунктом програми.

Переклад: Артем Чапай

цей переклад: вільне використання та передрук.