Системний дерибан

- Бунт! Цигани та скінхеди! – ламаною англійською пояснював нам перехожий.
Словом, мені дуже пощастило. В перший же вечір у Будапешті я побачив стільки копів, скільки не бачив іще в житті. Інстинкт спрацював миттєво, я дістав журналістське посвідчення, й ми з дружиною півтори години бігали за поліцією в обладунках, яка в свою чергу ганялася за натовпом угорських неофашисітв. Закінчилось усе тим, що ми успішно наковталися сльозогінного газу – оскільки у нас, на відміну від копів, протигазів не було.

Погулявши в перший вечір по центру Будапешта, ми поверталися на метро Деак Ференц (центральна станція), коли раптом з усіх боків почали з”їжджатися менти. Вони вискакують із автобусів і вантажівок, витягають в багажників щити і застібають на собі шоломи.
- Напевно, десь банк грабанули, – припустив я.
- Ні, щось їх надто багато. Може, заручників узяли, – не погодилася дружина.
Спершу ми вагалися, чи йти додму, чи глянути, що буде відбуватись. Але коли копи строєм побігли в бік бульвару Андраші, ми не витримали й підтюпцем побігли слідом за ними.

Важко, коли не знаєш мови.
- Бунт! Цигани та скінхеди, – пояснив нам ламаною англійською угорець, якого ми запитали.
Я ніяк не міг уторопати, як це цигани могли об”єднатись із ултраправими, й лише потім зрозумів, що йшлося про сутичку циган і неонацистів.
Того дня представники общини рома протестували проти дискримінації та расизму в країні. Ну а расисти, ясна річ, не могли не скористатись із нагоди й також прийшли. Наслідки – передбачувані.
- Це антидемократичні сили! – не менш передбачувано каже чоловік у куртці з написом “преса”. Не те щоб я з ним незгоден – але це кліше розсмішило навіть у той час, поки руки трусилися від напливу адреналіну.

Коли поліція розійняла дві сторони, ультраправі, що вважают себе “воїнами Угорщини”, які рятують країну, вирішили виявити свій протест на одній із центральних вулиць. Відповідно, ми стоїмо за кількома шеренгами копів. А значить, що і в нас летять пляшки, які перелітають через їхні голови. Тож тримаючи фотоапарат однією рукою, іншою доводиться прикривати голову про всяк випадок. А над головою кружляє вертоліт.
- Ти чуєш цей запах? я не знаю, як пахне сльозогінний газ, але це точно він.
І справді, навіт оддалік трохи пече горло.
Тим часом копи починають розганяти “воїнів”, і невдовзі виникає нагода в метушні прошмигнути між поліцією та протестувальниками й роздивитися їх дещо ближче.

- Ходім, там можна пройти, – каже моя дружина, яка перед тим вагалася, чи варто нам у це влазити, а тепер і сама увійшла в азарт.
Дехто несе біло-червоні смугасті прапори, які ми спершу сприйняли за американські. Ідучи слідом, постійно натикаєшся на перевернуті лавки, вивернуті дорожні знаки та розбиті пожежні водонапірні колонки. Втім, всупереч тому, що писала угорська преса, ми не бачили, щоб хтось нападав на людей: не було також жодної розбитої вітрини чи машини.

Цікаво інше. Копи раз по раз стріляють отим газом, хоча поруч ходять випадкові перехожі, я кілька разів бачив мам із маленькими дітьми. Після цього копи строєм перебігають квартал, щоб погнати протестувальників далі. Наскільки ми зрозуміли, вони навіт не намагаються когось затримати – просто розділити натовп радикалів на невеликі групки й витіснити їх у маленькі провулки. Кілька людей, та ще й оглушені газом, не будут рватися до бою так, як кілька сотень в одній купі. Всього, за даними поліції, ультраправих було близько тисячі – з них близько 500 пройшли на бульвар Андраші, по якоми ми й біжимо й на якому відбуваються основно дії.
Нарешті основна маса тих нео-, які ще тримаються купи повертає в якийсь вузький провулок ліворуч – за ними копи, а десь поруч преса і такі зєвакі-екстремали, як ми. Копи зупиняються й за командою знов одягають протигази. коли ми зрозуміли, вже було пізно. на відміну від бульвару, у вузькому провуклу газові дітися нікуди.
І якщо досі очі тільки пощипує – то тут ми в якийсь момент просто вдихнули – і зрозуміли, що хана. Всі, хто був поруч, миттєво розвертаються й починають зі ще більшою швидкістю, ніж раніше, бігти в протилежний бік. Найгірше те, що ти не розумієш, чи газ досі тут, чи ти не можеш дихати іще від того, першого ефекту. Люди розтікаються по сусідніх провулках, ми ж біжимо назад у бік бульвару. Я підтримую дружину, бо вона крізь кашель каже, що може знепритомніти.
Нарешті я наважуюся вдихнути знов і розумію, що стає легше. Тоді ж фотогрую, бо цікаво, як виглядає людина під дією сльозогінного газу.

А на бульварі ми крізь сльози розреготались. Від полегшення.
Втім, дія газу тривала недовго, й через п”ять хвилин ми передумали тікати і стали знову тусуватись біля копів, хай навіть вони в протигазах.
Але здається, останній залп розігнав усіх, хто залишався. хвилин через 15 копи за командою почали складати щити в багажники автобусів і закидати в вантажівки, тож пішли і ми.

Артем Чапай
фото і відео автора (звиняйте, що мильничної якості)