Системний дерибан

“На старті” українські чиновники-дерибанщики мали таке: неймовірну кількість багатоквартирних будинків зі “смачненькими”, “нєприкаянними”, “нічиїми” приміщеннями. Ці приміщення знаходились поза межами квартир мешканців, яким безмозкі, безвідповідальні депутати милостиво роздали на шару дозволили безоплатно приватизувати їхні затишні квартирки без будь-якої прив’язки до будинків в цілому.

Майно, здатне приносити БАБЛО, не могло довго залишатись “неприкаяним” та “нічиїм”. Але для того, аби це майно прибрати до рук та вигідно продати, його для початку треба було формалізувати. Тобто – отримати на нього правовстановчі документи.

05 листопада 1991 року Кабмін України ухвалив Постанову № 311 “Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)”. Цією постановою урядовці визначили перелік державного майна, що належить до комунальної власності. Вони встановили порядок розподілу цього майна між адміністративно-територіальними одиницями. Мови про “солодкі” підвали, горища та інші приміщення за межами квартир у цій постанові не було.

13 січня 1992 року Київрада на виконання цієї постанови ухвалила рішення №26 “Про формування комунального майна міста та районів”, яким затверджувався перелік такого майна. Аналогічні за змістом рішення по всій країні ухвалили інші місцеві ради.

В 1994 році до нежилих приміщень знову повернулись.  Пункт 9 ст. 8 Закону України “Про приватизацію державного житлового фонду” доповнили кількома словами. А саме: “…нежилі приміщення житлового фонду, які використовуються підприємствами торгівлі, громадського харчування, житлово-комунального та побутового обслуговування населення на умовах оренди, передаються у комунальну власність відповідних міських, селищних, сільських Рад народних депутатів”.

Таким чином, власністю територіальних громад могли вважатися тільки ті приміщення, які ще з радянських часів використовувались під магазини, бібліотеки, хімчистки і т.д. Усе інше, в тому числі підвали та горища – зась!

Київські чинуші довгий час терпіли, просто здаючи “нічийні” приміщення в оренду за відкати. Вони користувались тим, що абсолютній більшості мешканців багатоквартирних будинків було глибоко начхати на все, що відбувалося в їхніх власних будинках поза межами їхніх квартир.

Але в 2000 році закінчилася попередня криза. Ціни на нерухомість розпочали шалений ривок до небес. “Нада било шото дєлать”, якимось чином квазі-офіційно прибирати до рук це майно з метою наступного перепродажу. Адже навіть в нашій безумній країнці знайшлося б мало охочих вкладати шалені кошти в ремонт тих гнидників, якими в більшості своїй були підвали та горища багатоквартирних будинків, не маючи хоч якихось гарантій у вигляді “бомажок” на них.

Доленосна подія в плані небувалого за масштабами пограбування киян сталася 27 грудня 2001 року. Тоді Київрада  ухвалила знамените рішення № 208 “Про формування комунальної власності територіальних громад районів міста Києва”. Це рішення затверджувало новий, “розширений” перелік об’єктів комунальної власності громади Києва.

Порівняємо додатки до попереднього рішення № 26 – та до рішення № 208. З’ясується, що в додатках до “208”- го з’явилися… фактично всі багатоквартирні будинки міста Києва!!! Уявляєте собі – в цих будинках давно вже приватизовано суттєву кількість квартир. Тобто – вони давно вже набули статусу спільної власності людей, які приватизували ці квартири, та територіальної громади – формального власника неприватизованих квартир! Зайвим є нагадувати, що так само діяли чинуші-мародери і в інших територіальних громадах.

А далі – все пішло як по накатаній. Сесії районних у місті Києві Рад, на підставі рішення Київради № 208, дружно поухвалювали рішення з умовними назвами на кшталт “Про затвердження переліків об’єктів комунальної власності ХХХ району м.Києва, що підлягають приватизації та внесення змін до попередніх рішень”. Такими рішеннями затверджувалися переліки об’єктів комунальної власності територіальної громади ХХХ району. А саме: нежилі приміщення та будинки, що підлягають приватизації шляхом викупу орендарем, згідно з додатком №…

Неважко здогадатись, що до переліку цих об’єктів, що “…підлягають приватизації шляхом викупу…”, увійшли “комерційно перспективні” нежилі приміщення багатоквартирних будинках. Вони навіть близько ніякого відношення не мали до власності територіальних громад, а мали бути переданими безоплатно у спільну власність громадян одночасно з приватизацією ними квартир (кімнат у квартирах) багатоквартирних будинків, згідно знаменитого Рішення Конституційного суду від 2 березня 2004 року №4-рп/2004.

Але самих лише рішень райрад для отримання хоча б квазі-легітимних правовстановчих документів на вкрадені у мешканців багатоквартирних будинків горища та підвали було недостатньо. Тому “на виконання” всіх цих рішень райрад Виконавчим органом Київської міської Ради – Головним управлінням комунальної власності м. Києва – почали масово видаватись Накази “Про оформлення права власності на об’єкт нерухомого майна” – нежилі приміщення такі-то.

На підставі зазначених Наказів Головним управлінням комунальної власності м. Києва – Виконавчим органом Київської міської Ради – видавалися Свідоцтва про право власності, якими посвідчувалося, що нежилі приміщення такі-то – належать територіальній громаді такого-то району міста Києва!

Уявляєте собі?! Право власності в нашій країні набувається на підставі Наказу якихось шаромижників з Головного управління комунальної власності м. Києва, яке вирішило, що певний підвальчєг чи горище – належить територіальній громаді! І байдуже, що мешканці багатоквартирних будинків вважають це приміщення своєю власністю, все життя мали в підвалі кладовки абощо, а на горищі – сушили білизну!

Як відомо, згідно Конституції України та Цивільного Кодексу, усі суб’єкти права власності є рівними перед законом. Тобто, обсяг прав ті обов’язків алкоголіка Колі як власника нічим не відрізняється від обсягу прав та обов’язків будь-якої районної ради міста Києва. В теорії, звісно.

Що робить звичайний собі пересічний власник, якщо правовстановчі документи на його власність втрачені, або їх взагалі ніколи не існувало? Він уважно ознайомлюється та застосовує на практиці статтю 392 Цивільного Кодексу України. Згідно цієї статті, “…власник майна може пред’явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності”. Саме судове рішення, у випадку задоволення подібних позовів – і є належним правовстановчим документом, який реєструється в БТІ та є підставою занесення об’єкту права власності у різноманітні кадастри та реєстри.

Що роблять в такій ситуації грабіжники, хапуги та дерибанщики з органів місцевого самоврядування – ви вже зрозуміли. Уявімо, що райради спробували б в судовому порядку визнавати право власності територіальної громади на всі спірні (тобто ті, які ніколи не використовувалися в радянські часи під магазини абощо) підвали та горища. Уявімо, що до участі в справі були б притягнуті всі співвласники багатоквартирних будинків. Зрозуміло, що бачила б “територіальна громада” в особі всіх тих хапуг ті підвали та горища, як власні вуха!

А ТАК – ВСЕ! Прекрасні підвальчєгі та горища продаються різноманітним “підвально-горищним рейдерам” (зазвичай – родичам та подільникам самих чинуш з райрад). Рейдери швиденько роблять там ремонти та продають приміщення вже добросовісним набувачам. Зрозуміло, що районні бюджети отримують від цих оборудок “сущіє сльози”, а різниця між цими “сльозами” та реальною ринковою вартістю дерибаниться між учасниками пограбувального бєзпрєдєлу з міськради та райрад.

Слід зазначити, що, на жаль, більшість мешканців байдуже спостерігає за цією вакхналією пограбування вже багато років. Ті поодинокі відчайдухи, які насмілюються протистояти заграбанню своїх підвалів та горищ, зіштовхуються з усією міццю феєрично продажних українських судів. Не в останню чергу мешканці програють в судах ще й тому, що нездатні прослідкувати в зворотньому порядку весь ланцюжок грабунку, і намагаються оскаржити лише останні угоди.

Наш сайт неодноразово вже писав про відчайдушну боротьбу за свій підвал мешканців будинку по Хорива, 31 в місті Києві. Так от – для того, аби спробувати повернути собі поцуплений у них вищеописаним способом підвал, ці люди подали П’ЯТЬ (!!!) позовів :

1. Про розірвання договору купівлі-продажу між теперішнім власником-рейдером та Подільською райрадою (ходять чутки, що рейдер, попри судову заборону, таки встиг продати цей підвал ще комусь);
2. Про скасування свідоцтва на право власності, яким посвідчувалося, що нежилі приміщення площею 106,20 кв.м., вбудованих в жилий будинок № 31 по вул. Хорива в місті Києві – належать територіальній громаді Подільського району міста Києва;
3. Про визнання протиправним та скасування Наказу Головного управління комунальної власності м. Києва – Виконавчого органу Київської міської Ради № 1685-В від 28 грудня 2007 року “Про оформлення права власності на об’єкт нерухомого майна”, на підставі якого територіальній громаді Подільського району міста Києва було видане Свідоцтво про право власності на нежилі приміщення площею 106,20 кв.м., вбудовані жилий будинок № 31 (літера Б) по вул. Хорива в місті Києві;
4. Про визнання протиправним та скасування Рішення 10 сесії Подільської районної у місті Києві Ради 5 скликання від 12.07.2007 р. “Про затвердження переліків об’єктів комунальної власності Подільського району м.Києва, що підлягають приватизації та внесення змін до попередніх рішень” №227, в частині включення до додатку – переліку об’єктів комунальної власності територіальної громади Подільського району, що підлягають приватизації шляхом викупу – нежилих приміщень площею 106,20 кв.м., вбудованих в жилий будинок № 31-Б по вул. Хорива в місті Києві;
5. Про визнання протиправним та скасування Рішення Київської міської Ради ІХ сесії ХХІІІ скликання від 27.12.2001 року № 208/1642 “Про формування комунальної власності теріторіальних громад районів міста Києва” в частині, що стосується віднесення до об’єкту комунальної власності будинку № 31-Б по вул. Хорива в місті Києві.

Уявляєте собі обсяг юридичної роботи по цій справі? Так отож. Але “найвеселішим” є те, що останнім часом суди, переконавшись в серйозності намірів мешканців будинку № 31-Б по вул. Хорива в місті Києві, почали “пінати” позови. Вони вдають, що ніяк не можуть розібратись, в якому порядку – загальному цивільному чи  адміністративному – слід їх слухати. Але рано чи пізно слухати всі ці справи таки доведеться. Адже мешканці тверді в своєму намірі дійти зі своєю “підвальною справою” аж до Європейського суду, і вже в жодному випадку не дозволять будь-кому користуватись їхнім підвалом. “Так нє доставайся жє ти нікому”, да

Дуже сподівааюсь, що в нинішні суворі кризові часи багато хто з мешканців вирішить повторити шлях мешканців зазначеного будинку на Подолі. А тому – тим співвласникам багатоквартирних будинків, які вважають спірні приміщеня своїми, а майнові права – порушеними, нагадую, що відповідно до п. 4 ст. 268 Цивільного Кодексу України позовна давність не поширюється “…на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право”.

Тобто, в будь-який момент ви можете подати відповідний позов до суду. Ви можете це зробити, навіть якщо місцева влада пограбувала співвласників багатоквартирного будинку ще казна коли, а спірний об’єкт вже перепродувався …надцять разів. Зрозуміло, хто залишиться крайнім у випадку задоволення такого позову. Це буде останній в “ланцюжку” власник. Тому тим, хто купив такі спірні об’єкти, чи лише збирається це зробити, слід пам’ятати, що їхнє право власності базується на банальному грабунку, а самі вони – всього лише звичайнісінькі скупники краденого. З усіма відповідними наслідками, ага.

Бо співвласники різні бувають. Звичайно, якщо позиватимуться якісь “жалюгідні маргінали” (саме так називає представник Подільської райради мешканців будинку по Хорива, 31), наші найсправедливіші в світі суди, швидше за все, їм відмовлять. А якщо одним з мешканців виявиться хтось багатий та знаменитий, на порядок “крутіший”, ніж останній власник підвалу чи горища? Особливо це стосується будинків в центрах великих міст з незначною кількістю квартир, звичайно.

Так що, шановні покупці приміщень, право власності на які набуте “територіальною громадою” в особі місцевих рад вищеописаним способом – не кажіть потім, що вас не попереджали. Відкати вам ніхто не поверне, і вартість ремонтних робіт – не відшкодує!

Інтуїція мені підказує, що саме в такій формі проходитиме чергова хвиля “передерибану роздерибаненого”. І почнеться ця хвиля тоді, коли у співвласників поцуплять останній підвал та останнє горище. Бо, як відомо, всіх – багато, а всього – мало.

Ось так і живемо… А хто винен? Якраз в цьому випадку – достеменно відомо. Це – ті недалекі ідеологи “житлової приватизації”, які, всупереч світовому досвіду, начхавши на логіку та здоровий глузд, дозволили приватизацію окремо взятих квартир в будинках, відокремлених від земельних ділянок, на яких ті будинки побудовані. Вони породили своїми недолугими діями ТАКУ кількість проблем, яку країна “переварюватиме” ще багато, багато років…

P.S. Висловлюю палку подяку видатному мародеру та дерибанщику, Пегасу моєї Музи Віктору Пилипишину, завдяки бурхливій діяльності якого в якості голови Шевченківсьої райдержадміністрації мені в вдалося дослідити описаний в статті механізм дерибану. Одночасно посилаю йому здвоєний промінь геморрою та простатиту, ога.

Інфопорн

Читайте також приклад одного підвалу:
Жителі Хоривої забетонували дерибанщика (+ відео)
Жадібність – це погано:Пряма дія проти дерибану на вул. Хорива
Поділ: Хто винен?